|
Туман встає на дні долин. Як північ рушила до спаду Сильніше пахне дикий кмин, Гримлять чутнісько водоспади. Сліпучий місяць як блищить! Як гір окреслені вершини! В сріблястих сутінках лежить Внизу Байдарська котловина. Світять над нами небеса, Чорніє прірва перед нами, Тремтить й поблискує роса В листві великими сльозами... З душі злітають в забуття Кайдани грішного буття, Нема ні страху, ні надії, – Колишні і прийдешні мрії – Мені одне, і що мене Як ланцюгом униз тягнуло, Тепер, здається, промайне, Бо в сяйві ночі потонуло... Я думку загубив ясну! І зараз бачиться мрійливо, Як серед чарівного сну Ми їдем разом вздовж обриву, Ти ж, заховавшись в таїну, Схилила голову красиву. Невже я бачу не у сні Оці зірки в височині, Як кінь ступає обережно, І як ти дихаєш бентежно? Чи то при місяці мені Лиш марилось беззастережно І все це – сни мої сумні, Що мучать так мене безмежно?
|