|
Роману Мстиславичу в Галич послом Прислав папа римський легата. І ось над Дністром, серед світлих хором, В вінці царгородського злата, Неначе забувши часи ворожнеч, Князь слухає гостя, зіпершись на меч. І мовить легат: «За чесноти Ти, князю, прославлений в руськім краю, А в світі відомий за доблесть свою! Як сонце на всіх виливаєш щедроти. Ворогам у бою Являєшся божим ти громом; В часи лихоліть Царгород врятував, В землі половецькій не раз ти пивав Від синього Дону шоломом. Хоробрий, як тур, ти й сердитий, як рись, – Та буде тобі більша слава, Лиш римському папі душею скорись Та визнай святе його право: Він може вам долю рішать і в’язать, Закличе на всіх він на вас благодать, На недругів – боже прокляття. Ти владу в нього королівську прийми, Коліна руками йому обійми, З найбільшим та щирим завзяттям. І сином своїм він тебе нарече, Вперіщить навіки духовним мечем!» Замовк. Але мові його всупереч Роман на свій меч З повагою мудрою глянув І висунув з піхов вільно: «Скажи своєму пану: Духовним мечем як він сильний, Його він хвалити може, І хай він завжди володіє ним, А я вже залишусь з залізним своїм, Зі мною він всіх переможе. Такий вже закон на Червоній Русі. Вертайся. І папі подяку неси!»
|