1Над світлим Дніпром, в колі ближніх бояр, У стольного Києва-града, Сидить Володимир, з ним молод і стар, І чути далеко дзвін кованих чар – Ой ладо, ой ладоньки-ладо! 2І журиться князь: «Що ж нема співаків? Без них і бенкет не відрада!» І ось незнайомий з далеких рядів Співець підступає до княжих медів – Ой ладо, ой ладоньки-ладо! 3Як щілини очі, розтягнений рот, Обличчя звіряче та дике, І вигляд такий, наче трісне от-от, І зойкнув від жаху місцевий народ: «Ой лихо, ой, братчики, лихо!» 4І він заспівав: «Не прошу нагород, Послухай, відважна громадо! Не маєте ви у війні перешкод, Тремтів перед вами і сам Царгород – Ой ладо, ой ладоньки-ладо! 5Та рід ваш не вічно пишається тим, Я знаю про це достеменно, Обіймуть ваш Київ і пломінь і дим, І ваші сини будуть дітям моїм Тримати покірно стремено!» 6Спахнув Володимир при слові такім, В очах запалала досада – Та ось засміявся – і звуком лунким Той сміх прокотився, як по небу грім – Ой ладо, ой ладоньки-ладо! 7Сказав Володимир: «Ну ти і чванько!» І приснула сміхом княгиня, Олешко Попович, а з ним Чобітько – Відомий герой Моровчанин Ілько, Й сміливий Микитич Добриня. 8Продовжив співець: «Не боїтесь нашесть? І чути мене вам огидно? Та знаю і я, що вам дорого єсть: Безцінний є скарб русинам – їхня честь Та клятва: «Хай буде нам стидно!» 9Народ ваш на вічах судитися звик, Образи змиває з вас поле – Та прийдуть нові дні на руський поріг, І честь вам, панове, замінить батіг, А віче – кагана сваволя!» 10«Стій! – мовить Ілько, – наступлю бо на хвіст! Брехати нам тут не потрібно. Чи знав Солов’я? Як і ти був артист. Так я п’ястуком приглушив його свист. З тобою б не сталось подібне!» 11Продовжив співець: «Час настане такий – Піддасться наш хан християнам, Та шлях до свободи ваш буде важкий, І землю збере із вас самий цупкий, Та сам же на ній стане ханом! 12Сидітиме він за князівським столом, Як ідол сидить серед храму, І спини він битиме вам батогом, А ви йому стукати в землю чолом – Ой, сраму дізнаєтесь, сраму!» 13«Стій! – мовить Попович, – хоч ти дужий на зріст, Та розумом, мабуть, не здібний, Спіймав я раз вовка, як йшов через міст, І вбив одним махом, схопивши за хвіст – З тобою б не сталось подібне!» 14Та далі пророчить чужинець-співак: «Ви зрадите навіть матусю! Не буде у вас слова честі ознак, І ви, наковтавшись татарщини всмак, Її називатиме Руссю! 15І рідну забудете ви старину, І предкам великим на сором, Самі проти себе почнете війну, Сказавши: «Зведемо варягів в труну, Обійми розкриєм обдорам!» 16«Стій! – мовить, піднявшись Добриня, – не смій Віщати такого нам горя, Тебе я впізнав – давній ворог ти мій: Старий це Тугарин, чаклунством, як змій, Приплив він від Чорного моря! 17На крилах з паперу, як спуститься ніч, Навколо він Києва-града Літав і сичав, як той змій, навсібіч, Та я все ж знесу тобі голову з пліч, Ой ладо, ой ладоньки-ладо!» 18І раптом Добриня у руки взяв лук, І тут, на потіху народу, Погроз богатирських почувши лиш звук, У змія співак перекинувся, зух, І з шипом укинувся в воду. 19«Тьху! – мовив тоді Володимир та ніс Прикрив від нестерпного смраду, – Чого у мерзенній він пісні не ніс, Та, благо, утік від Добрині, мов біс, – Ой ладо, ой ладоньки-ладо!» 20А змій все пливе, позираючи з вод, Та, сміхом вітаючи гада, За ним улюлюкає руський народ: «Надовго тепер затулив собі рот – Ой ладо, ой ладоньки-ладо!» 21Сказав Володимир: «Ич, вигадав нам Грозити бідою, потворо! Щоб ми від Тугарина прийняли срам! Щоб спини підставили ми батогам! Обійми розкрили обдорам! 22Тому не бувати! Живе руська Русь! Татарська нам Русь не до ладу! Я, друзі мої, перед вами клянусь, Що вірю в Вітчизну, й за неї молюсь – Ой ладо, ой ладоньки-ладо! 23Якщо б вже над нею біда і стряслась, Нащадки біду переможуть! Буває, – промовив свят-сонечко-князь, – Неволя примусить пройти через грязь – Купатись в ній свині лиш можуть! 24Подайте ж ту чару велику мою, Яку я здобув в лютій січі, Із ханом хозарським в запеклім бою, – За руський наш звичай до дна її п’ю, За давній наш суд і за віче! 25За вільних слов’ян моє слово тверде! За дзвін вічовий Новограда! І навіть якщо він у прах упаде, Хай звук його в серці нащадків живе – Ой ладо, ой ладоньки-ладо! 26Я п’ю за варягів, відважних, лихих, Русі побратимів завзятих, Ким славен наш Київ, а грек ким притих, За синє п’ю море, яке здавна їх З країн принесло тридесятих!» 27Сказав Володимир – і разом за ним, Як плеск лебединого стада, Як вихор, що з неба злітає, як грім, Народ відповів: «Ми за князя стоїм! Ой ладо, ой ладоньки-ладо! 28Керує по-руськи він руський народ, А хан хай мандрує до аду! Якщо ж вже насуне година незгод, Ми вірим, що Русь їх мине без пригод, – Ой ладо, ой ладоньки-ладо!» 29Почув Володимир, що кажуть кругом, І в серці палає відрада, Він вірить: незгоди минуть вихором, І весело чути йому над Дніпром: «Ой ладо, ой ладоньки-ладо!» 30Підвівсь Володимир у колі бояр, І встали посадники града, Піднісся весь Київ, і молод і стар, І чути далеко дзвін кованих чар – Ой ладо, ой ладоньки-ладо!
|