|
Квіти-дзвоники мої, Польові, тендітні! В душу впали ви мені, Сині та блакитні! Гарно слухати ваш спів, В травня дні веселі, Посеред густих степів, В трав’яній оселі! Кінь несе мене притьма, Вихором злітає; Він вас топче копитьма, Наче смерч згинає. Квіти-дзвоники мої, Польові, тендітні! Тільки мене не кляніть, Сині та блакитні! Хоч мені вас і шкода, Жаль за вашу цноту, Та не стримає вузда Кінського польоту! Я лечу, лечу, як біс, Тільки пил здіймаю; Наче чорт мене поніс, – А куди? Не знаю! Ти, мій коню, не з таких, Що нудьгують в стайнях, Хуртовин знавець лихих У степах безкрайніх; Тож лети у далечінь, В небокрай безмірний, Справжній мій слов’янський кінь, Дикий, непокірний! Не злякає простір нас, Ми в степу, як вдома, Хоч вартує повсякчас Доля невідома. Чим закінчиться наш біг? Радістю? Журбою? Знати може тільки Біг – А не ми з тобою! Чи впаду на солончак Ледь живий від жару? Або злий киргиз-кайсак Вистрибне із яру, Мовчки свій натягне лук, Встане над травою, І коня зупинить рух Мідною стрілою? Чи скеруємо ми путь У далеке місто? Дивно вулиці гудуть Дзвоновим намистом, На майдан зібрався люд, Гомонить щось радо, В нетерплячці люди ждуть З заходу громаду. В кунтушах і чекменях, З вусами, з чубами, Гості їдуть на коня́х, Крутять булава́ми, Навпростець, за строєм стрій Чинно виступає, Довгих рукавів підбій Вітер розвиває. І господар на поріг Вийшов величавий; Дивиться на ріг доріг, Лисниться від слави; Всіх його наповнив вид Любов’ю та страхом, На чолі його горить Шапка Мономаха. «Хлєб да соль! І в добрий час! – Говорить державний. – Долго, дєті, ждал я вас В город православний». Гості чухають чуби: «Ну, раз ми єдині, Значить зверхника в тобі Бачимо віднині». Знову дзвони загули, Козаки сміються, Разом сіли за столи, Мед і брага ллються. Шум летить на всі кінці, Туркам і венгерцям – І слов’янські голоси Німцям не до серця. Квіти-дзвоники мої, Польові, тендітні! В душу впали ви мені, Сині та блакитні! Чом тепер сумний ваш спів, В травня дні веселі, Посеред густих степів, В трав’яній оселі?
|