|
В степу, на широкій рівнині, Самотня могила стоїть; В ній з давніх часів і донині Герой знаменитий лежить. Для нього могилу копали, І в тризни кривавий танок Жерці, разом з ним, поховали Коней і коханих жінок. Коли же його поховали, І з світу він білого зник, Співці йому славу співали На гуслах своїх золотих: «О, князю! народна повага Всім справам великим твоїм, Ім’я твоє, міць і відвага В віках пролунають, як грім! Якщо ж ця могила висока У порох зійшла б нанівець, То слава, розлившись далеко, Співала б про княжий вінець!» І от вже роки проминали, Століття услід протекли, Народи жили і вмирали, Змінилось обличчя землі. Висока ж шпиляста могила, Де князь той могутній лежить, Під плином віків не спочила, Як в давні століття стоїть. І тільки ім’я позабули Великого князя того... Ким був? за які він розгули Вінцями прикрасив чоло? І кров проливав він рікою Чию? До якої пори? І смертю помер він якою? І світ цей залишив коли? Навіки могила замовкла... Навіки і князь в ній мовчить, І тризни в пустелі пожовклій Ніхто вже йому не створить! Лиш поруч, буває, стрибає Сайгак, що з ярів вирина, Чи хмарою вмить налітає З далеких полів сарана. Чи зграя колись журавлина Втомившись, з небесних доріг, Побачивши зарость полину, Впаде на могильний поріг. Лякливий тушканчик гасає По шпилю при сяєві дня, А вершник степи оглядає З свого бойового коня; А сльози проллють тільки хмари, Гуляючи у небесах, Та вітер, неначе примари, З могили здуваючи прах...
|