|
Ти знаєш край, де лан гойдає тишу? Чистіше срібла – води у річках. Де вітерець в степу траву колише. Яскравий день – в каштанових свічках. Там, у садах, додолу гнуться віти. І до землі висять плоди налиті. Там очерет над озером тріпоче, А небокрай ховається в ланах. І до роботи люд завжди охочий. Цей край спрадавна піснями луна. Там, над ставком, де сонце пломеніє – Легкий димок до неба струменіє. В той любий край барвінком розстелюся. Туди я серцем лину, наче птах. Там десь із мальв плете вінок Маруся. Грицько співа про давнії літа. І парубки – навприсядки, по колу – Здіймають пил, карбують землю голу. У тім краю, де ниви золотої, А в них волошки, маки і полин – Серед степів – курган часів Батия, А вдалині – пасуться там воли... Повзуть вози. і вдень скриплять, і ніччю... А ви – чуби ! Відгомін бою в Січі! У тім краю, в неділю, рано вранці Росу неквапно соняшники п’ють. Птахи співають... Стомлений від праці, Іде народ туди, де в дзвони б’ють. І в Божий храм, в намисті і з квітками, Дівчата йдуть з строкатими хустками. Там, в темні ночі, в час, коли не спиться, В траві цикади голосно тріщать. Світ огорнувся тінню таємниці, А в ній – Стожари іскрами блищать! Здалось: безстрашно, часом необачно, Несуться знов Палій і Сагайдачний! Ти знаєш край, де з Руссю бились ляхи? Полеглих тіл безодня поглина... Там Кочубей уперто, біля плахи, В останній раз Мазепу проклина... О, скільки їх лягло у ті руїни: Твоїх синів і дочок, Україно! Ти знаєш край, де плач і крик, і бійня? Де Сейм тече... Від крові, як вино... Палацу там зруйноване склепіння. І вхід заріс травою так давно... Де двері – щит зберігся з булавою. В той край душею прагну я живою!..
|