|
Стоїть над ставком, наче в сні віковім, В обіймах похилих рокит, На славу Растреллі збудований дім, З гербом, що увінчує щит. Обійстя мовчать серед мертвого сну, Крізь вікна розбиті не чути луну. В кущах поховавшись, в забутім садку Той дім так самотньо стоїть! Дзеркалиться сумно в зацвілім ставку Дідівський з короною щит... Але не даремно сумує дім-дід – Забули нащадки свій доблесний рід! В блискучій столиці частина із них В нікчемній згубилась юрбі; А інші давно вже в країнах чужих Вітчизну зробили собі. Русин там свою батьківщину забув, Продав свою віру, і мову не чув! Селян його бідних найманець чубить, Панує над ними, як цар; Його не лякають стогнання сиріт... Не взнає про них володар. А взнає – не вкриє червоним ланит... Забули нащадки свій доблесний рід! Старий лиш служитель ночами не спить, Хазяїна юного жде... Все слухає: чи то не дзвоник гудить? І з ліжка свого привстає... Даремно. Все тихо. У мертвому сну Крізь вікна розбиті не чути луну. Лиш місяць крізь вікна байдуже зорить На стіни столітніх палат, Там в рамах прикрашених чинно висить Напудрених прадідів ряд. І точить їх шашіль, мов порчений плід... Забули нащадки свій доблесний рід!
|