|
Герасименко, Красілов, Леонтій Черемнов – Розвідники бувалі – в похід рушають знов. Стоять ліси зеленії у сповитку снігів. Там гнізда потаємнії проклятих ворогів. Зарились дзоти сірії, загородивши путь, Ні справа, а ні зліва їх ніяк не обминуть. Тут затаїлись німчики в приволховських пісках, І в лоб ідуть розвідчики з гранатами в руках. Заняття це відоме їм – і в серці рівний стук, Коли гуляють гомони від їх гранат навкруг. Дими гуляють тіняві між довгих амбразур, І трупи німців синяві валяються внизу. Сія на полі бою сніг, і обрій голубий... Бери ворожу зброю і – повернувши – бий! І взвод вперед без пострілу, та знову взвод заліг, Зустрівши кулі гострії із трьох нових барліг, Герасименко, Красілов, Леонтій Черемнов – В ту ж мить всі троє разом помітили одно: Що кулемети кляті б’ють із амбразур зараз, – Нема у них гранати, а гаятись не час! – Що кожен раз розвідники, йдучи в одважну путь, Були не там, де ліпше їм, а там, де треба буть. І ось підуть на подвиг в замєти снігові Три комуністи горді, три друзі бойові. Герасименко, Красілов, Леонтій Черемнов У дзоти придивляються, а бачать лиш одно. Ідуть полки улюблені, ламають сталь загат, Туди, де звівся трубами їх рідний Ленінград, Де двісті днів він б’ється з німецьким хижаком, Над ворогом сміється, оточений кругом. Спіши йому на виручку, зачувши владний клич, Крізь зграї псів коричневих, крізь хугу, битву, ніч! І в громі канонади їм чути дальній гук, То серця Ленінграда долинув владний стук. Оглянулись всі троє: як чиста пелена, Лежить земля героїв, кохана сторона! І в серці їх нестерпно той клич озвався вмить, – В огні солдатське серце неначе сталь дзвенить. І ширшає достоту, як ранній світ зорі, – Не три бійці, на дзоти йдуть три богатирі. Назустріч смерть їм стелеться, пашить із амбразур, Та крізь стальну метелицю ідуть на вражий мур. Гей, німці, пси зловреднії, дивіться до кінця, Як дула кулеметнії вп’ялись у їх серця, Як куль дощі смертельнії по їх серцях свистять, Вони ж стоять окремо всі, а ніби в ряд стоять. Під кров’ю їх пролитою за дзотом дзот затих, – Немає сили в світі ще, щоб зрушить з місця їх! І взвод піднявсь без пострілу, в штики рвонув народ, І, сніг встеливши німцями, побачив дзоти взвод... Благословляю доблесних синів Вітчизни знов: Герасименко, Красілов, Леонтій Черемнов! Суворі, темні лиця їх – мов давня та різьба, Сніжинки-зоряниці їм застигли на губах. Стоять російські люди ці та біля стін старих, Щілини дзотів кутії закрили груди їх!
|