|
Бархани там скрізь височіли, Бархани нас просто душили Текучим, холодним піском, Бичі арбакешів свистіли Над кінським змокрілим чолом. Вищав арбакеш очманіло, Коней женучи напролом. Зчорніле смеркання пустелі І холод, і темряву стеле На дикий, колючий пісок; Назустріч встають невеселі Нам дороговкази стежок: Простіших нема вказівок – Із сірих верблюжих кісток. І вторячи зойкам шакалів, Що бігли все далі і далі, Стогнали піски голосами, Яких ми не знали ще з вами, І птиці ридали в печалі Так сумно, що хай йому біс, Всю душу проймало до сліз. У чорній пітьмі, на барханах Вже коней хитало, мов п’яних; На гребнях високих з натуги Тріщали і рвались попруги, І ми, стоячи над обривом, Обривками ветхих арканів Лагодили збрую квапливо. Ми йшли, пробивались пісками, А ніч глузувала над нами То зойком, то свистом, мов хани, Що бранців терзали не раз. Здавалось, оці ось бархани Нам сняться і, ваблячи снами, У хащі заманюють нас. І враз ми проснулись, як діти, І як нам було не радіти: Вже стрічка вогнів золотих Виднілась з гори над рікою. Світ інший в пустелі воскрес, Нас тишею вабив ясною, І ми закричали: «Термез!» В серцях жила спогадів сила: Природи квітучої чаша, Народу хорошого горе, Прибій Аравійського моря, Та стрічка вогнів золотих Видіння усі заступила: Земля наша – матінка наша! ...Мандрівка скінчилася – все!
|