|
Уздечок брязк і стук копит, Табун овець, в’юки, верблюди. Аж тьмариться від спеки світ! Які це йдуть назустріч люди? Спинились. Галас, метушня, Ішачий вереск, гук далекий. Пищать чарики, мов мишня, Бряжчать біля струмочка глеки. У шатрах вариться обід. Дорога, тропи – в їхній владі. Здається, що зібрав тут світ Всі барви, вигадки, принади. Одні самітними бредуть, А інші юрбами по тропах. То з гір кочівники ідуть, Неначе знесені потопом. Немов ця вбога сторона, Зібравши кошми і каструлі, Пісні і танці, – йде вона Кудись в глухім, тривожнім гулі. Спочинувши перед вогнем, Встають і в’ючать всі по знаку; Так день за днем, так день за днем Ідуть вони за Лое-Дакку. А їх по-різному зовуть – І в цьому галасі і трясці, Чого лише не вгледиш тут! Неначе йдеш ти в дивній казці. Мов ярмарок – строката путь: Дівча ось – краля чорноока – Веде верблюдів двох, ідуть Вони за нею мирним кроком. Плечем крокують до плеча, Розкривши очі лілуваті, Понад малесеньким дівчам Піднісши голови кошлаті. Між вантажів, на ішаках, Мов визираючи із кліті, Серед тазів на килимах Пустують і сміються діти. Он баба їде на бику, Сувора й горда; край дороги, Вмостившись зручно в холодку, Сплять дідусі, зібгавши ноги. На дошці півень на шнурку Поміж курей собі гарцює, І пес на тім же ішаку Заснув, нічого він не чує. Спить пес міцним, солодким сном, Через сідло перехилившись. Пройшла верблюдиця, зі злом На ледацюгу подивившись. Стрибнувши з того ж ішака, Руде, в жилетці мавпенятко, Ланцюг спустивши з пояска, Жує захоплено оладку. Як у крамниці, килими Й тарілі виснуть на верблюдах. Весь шлях заюрмлений людьми; Пливе кочовище, мов чудо. Без сорому, не таючись, Ходою владною своєю Жінки проходять, сміючись, В штанах червоних і кереях. Звісток усяких повен шлях, І недругів і друзів повен; Ряди браслетів на руках Дзвенять лукавим, диким дзвоном. Стоять намети гомінкі, Горять вогні. Лягли верблюди. В якому віці отакі Бувають, брате, справи й люди? Ось до багаття підійди, Присядь до них. Вони не діти. І зброя в них – приглянься ти Цілком двадцятого століття. Афганістан – земля смутна, Убогі в краї цім оселі, – Лиш глина горбиться одна, – Стоять похмурі, невеселі. Як в цих нудних оселях жить В журбі і випробах суворих, То краще вже отак бродить, Щоб кожен день – нові простори, Щоб знать одну лиш путь легку, Блукати там, де хочуть ноги, Щоб хоч, як баба на бику, В’їжджать на радощів дорогу! Щоб якось скрасить бідність ту, Утому, морок і обиду, Життя важкого суєту, Де все яскраве тільки з виду. Лиш барви можуть полонить, Якщо зустрінуться ці люди; Коли ж їх серцем зрозуміть, То їх по-людськи шкода буде.
1 Патани кочують із просторів Пакистану в Афганістан, доходять до Північного Афганістану, на зиму повертаються до себе на південь; їх сотні тисяч, вони войовничі і волелюбні,
|