|
Ці жінки, всі у сарі зелених, блакитних, Тебе дружно рядами обсіли навкруг, І не зводили поглядів теплих, привітних, І голубили, наче сестру. Говорили смуглянки тобі в ту хвилину: «Чи насправді у вас всі красиві, як ви? Вперше жінку радянську ми бачимо нині. Чіттагонг – як далеко звідсіль до Москви! Ми б хотіли, щоб ви приїздили частіше, А зробити отак, щоб жили до весни Ви між нас, як сестра між сестер найрідніших, Ми не можем», печально сказали вони. «Та про ваших жінок чути хочем розмову, Розкажіть нам, як ваша земля розцвіла...» Задивились в твоє, повне щирості, слово Очі чорні й блискучі, неначе смола. І здавалось тобі: ти говориш долинам, Де біліє жасмин і цвітуть небеса, Де від горя порепався ржавий суглинок І, як сльози, в лугах накипає роса. Сонце джунглів стає жовто стьмареним диском Перед дивом, яке усвідомлюєш ти: Що тобі довелось – першій жінці російській Про Радянську Країну тут розповісти. Говорити про праці велике завзяття, Про довершення мрій, про любов на землі... А була ти в звичайному синьому платті, Де розсипались квіти по синьому тлі. Ці жінки, всі у сарі блакитних, зелених, Наче діти, сиділи, аж сяли вони. І була ти для них, наче казка знаменна, Що навіяти можуть одні тільки сни. І для них ти була найсвітліша, як мрія, Колір синього плаття немов променів, Їм здавалась та синь небесами Росії, Білі квіти ці – цвітом її ланів!
|