Везуть зерно прозоре
Вози рипучі в даль.
Тяжкого рису гори
Блищать, немов кришталь.

Рубіном – жар в мангалах1,
Їм дим, як з бірюзи,
І запах небувалий
Шлють різні соуси.

Від цих картин барвистих
Аж сліпне чоловік,
Сади в плодах перлистих
Течуть, мов хвилі рік.

У розкоші безкраїй
Земля і небеса.
Якщо немає раю,
То тут його краса.

А в чагарях, під віттям,
Схиливсь над ручаєм
Старий дідусь в лахмітті,
З оголеним плечем.

Чи снить він в самотині,
Чи виглядає риб...
– Ні, ні, умер він нині
З голоду, сагіб2!
1 Мангал – пічка під відкритим небом, кабиця.
2 Сагиб – пан.
Володимир Сосюра?