Везуть зерно прозоре Вози рипучі в даль. Тяжкого рису гори Блищать, немов кришталь. Рубіном – жар в мангалах1, Їм дим, як з бірюзи, І запах небувалий Шлють різні соуси. Від цих картин барвистих Аж сліпне чоловік, Сади в плодах перлистих Течуть, мов хвилі рік. У розкоші безкраїй Земля і небеса. Якщо немає раю, То тут його краса. А в чагарях, під віттям, Схиливсь над ручаєм Старий дідусь в лахмітті, З оголеним плечем. Чи снить він в самотині, Чи виглядає риб... – Ні, ні, умер він нині З голоду, сагіб2!
1 Мангал – пічка під відкритим небом, кабиця.
2 Сагиб – пан.
|