|
Ось він, Хайбер, до висот, В небо бескеддям дереться, Вниз подивись – бійниці, дот, Вгору – стирчить фортеця. Шлях кружеляти пішов, Петлями ріже висоти; Зводяться знов, зводяться знов Надовби, башти, доти. Вовком на скелі заліг Форт, позираючи в доли, Щоб Хайбером не міг Пройти ніхто і ніколи. Чом не курить вогнем? Залпами чом не будить? Ми Хайбером ідем, Країни Радянської люди. Горді, прийшли ми сюди, Що нам в струмку цім малому? – Мало цієї води! Нудно в Хайбері нам цьому! Тут деревця не знайдеш, Трави від дроту жорсткіші, Тільки блакиттю без меж День розливається в тиші. Змовк і пташиний спів, Дошки висять на уступах. Це підрахунок британських полків, Скільки лягло їх тут трупом! Не залякав ні один, Скільки вони не трудились, Суворих цих гір і долин, Що і тепер не скорились. Кіплінг, поправку пиши В те, що творив на папері: Томмі свій шлях завершив, Гірко йому на Хайбері! Знайте: облуда воно, «Братерство» тубільців та білих, Його поховали давно Тут, поміж брил цих замшілих. Ось не лякають чому Нас мовчазливі ці доти. Справді, потрібний кому Надовб старої роботи? Темна стоїть тишина, В скелях німе безгоміння, В тінях столітніх війна Тут зводиться з-за каміння. З гір, де зривається путь, Босі жінки і суворі Хмиз, позгинавшись, несуть Мимо британських дозорів. Селище вбоге й сумне Ліпиться щільно по схилах. Тут бережуть лиш одне: Гнів до інглізів білих. Ветхий смикнувши каптан, Нас озирає зизом Хмурий, мовчазний патан, Думаючи: ми інглізи! Пильно зорить він, гордій, Ніби із каменю витвір. Хоч тут тепер супокій, Все ж він готовий до битви. Дім його вбогий, він сам – бідак, Та волею сповнені груди. Йдем ми Хайбером отак, Країни Радянської люди!
1 Хайберський прохід – вузька ущелина в горах, найважливіший шлях до Індії з півночі, з Афганістану.
|