Як передать про це звичайним словом Й сказать оповіданню: починай! Зірвався зал в овації раптово, Коли зійшла з трибуни Пак Ден Ай. І на стільці у захваті всі стали, Жінки зі сходу, мов барвистий рій, Під гук такий до неї поспішали, Неначе зринув в зал морський прибій. І перша із жінок тих перед нею Підлогу, впавши, стала цілувать, Як землю многострадної Кореї, Що на серця лягла її печать. І почали жінки плащі знімати Й вгортать її, схвильовані украй, Мов дар якийсь плащі ті будуть мати, Коли до них торкнеться Пак Ден Ай. І цілували в губи, в шию, в щоки І одягу краї і рукави. Такий вогонь горів в очах глибоких, Що підступав, мов хміль, до голови. Її вели під руки, і гвоздики Дали їй в руки. Й квіти огняні Полум’яніли густо так і дико, Неначе кров на білому вбранні. Навкруг кричали, плакали, співали. Немов одна сім’я усі були, І всю її в любові мов купали І в захваті невиданім несли. І Схід свій день новий сьогодні славив, І Захід горді руки їй простяг. В президії поставили ласкаво Її, щоб сяяла вона, як стяг. Спокійна, нерухома, вся у білім, Вона стояла в колі осяйна, Та ось, здригнувшись тілом легкокрилим, Народам уклонилася вона. Здалось, що гомону кінця не буде, Мов з ним злилися залу береги. Отак Корея показала людям, Звідкіль загрожують їм вороги. Загрожують скажено і зрадливо... В огні, в крові далекий рідний край... Стояла тут, як статуя гордлива, Корея, втілена у Пак Ден Ай! І в хвилі крику й співів так спокійно Вона зійшла, мов сяйво розцвіло, І увійшло мовчання легковійно І плечі їй, мов хмарка, облягло. І всі вернулись мов із сновидіння, Де їх кружляв, живив потоку жар, Спустошені таким палким горінням, Що був ковток повітря, мов тягар.
|