Як передать про це звичайним словом
Й сказать оповіданню: починай!
Зірвався зал в овації раптово,
Коли зійшла з трибуни Пак Ден Ай.

І на стільці у захваті всі стали,
Жінки зі сходу, мов барвистий рій,
Під гук такий до неї поспішали,
Неначе зринув в зал морський прибій.

І перша із жінок тих перед нею
Підлогу, впавши, стала цілувать,
Як землю многострадної Кореї,
Що на серця лягла її печать.

І почали жінки плащі знімати
Й вгортать її, схвильовані украй,
Мов дар якийсь плащі ті будуть мати,
Коли до них торкнеться Пак Ден Ай.

І цілували в губи, в шию, в щоки
І одягу краї і рукави.
Такий вогонь горів в очах глибоких,
Що підступав, мов хміль, до голови.

Її вели під руки, і гвоздики
Дали їй в руки. Й квіти огняні
Полум’яніли густо так і дико,
Неначе кров на білому вбранні.

Навкруг кричали, плакали, співали.
Немов одна сім’я усі були,
І всю її в любові мов купали
І в захваті невиданім несли.

І Схід свій день новий сьогодні славив,
І Захід горді руки їй простяг.
В президії поставили ласкаво
Її, щоб сяяла вона, як стяг.

Спокійна, нерухома, вся у білім,
Вона стояла в колі осяйна,
Та ось, здригнувшись тілом легкокрилим,
Народам уклонилася вона.

Здалось, що гомону кінця не буде,
Мов з ним злилися залу береги.
Отак Корея показала людям,
Звідкіль загрожують їм вороги.

Загрожують скажено і зрадливо...
В огні, в крові далекий рідний край...
Стояла тут, як статуя гордлива,
Корея, втілена у Пак Ден Ай!

І в хвилі крику й співів так спокійно
Вона зійшла, мов сяйво розцвіло,
І увійшло мовчання легковійно
І плечі їй, мов хмарка, облягло.

І всі вернулись мов із сновидіння,
Де їх кружляв, живив потоку жар,
Спустошені таким палким горінням,
Що був ковток повітря, мов тягар.
Володимир Сосюра?