|
На столах довжезних в залі Стяги різні майорять, Щоб усі відразу, знали, Що за люди тут сидять. Ось радянський прапор має, Червоніє, наче мак, І, здається, кожен знає, Хто сидить тут, – та не так! Подивися: біля нього Дружби коло немале. Тут індус із Делі строгий, Сивий докер із Кале. Китаянки також сіли, Де жінок радянських ряд. Гомонять, як сестри, мило, Хтось завадить їм навряд. Як уміли, розмовляли, Гріла щирість їм серця, Негри також завітали – І для них знайшлись місця. Та, як звір, на негрів ззаду, Підійнявши потай хлист, Кинувсь, лютий від досади, Вашінгтонський журналіст. «Що, у цій вам залі тісно? Тут не можна буть в гостях. Кожен з вас не знає, звісно, Під який потрапив стяг?» Негр зітхнув на повні груди, Усміхнувся заодно: «Стяг оцей, таїть не будем, Нам відомий він давно. Не було такого зроду – І під стягом цим на мить Врешті трапилась нагода Нам серця свої погріть!»
|