|
Ламаються і хрипнуть голоси, І безліч їм на зміну йде нових, І вже собі ти ради не даси – Належиш сам до голосів яких. Лишившись славних воєн ветераном, До рубежів спокійних не пливу. Лише дмухне в обличчя вітер ранній, Виходжу я веселий в путь нову. І хочеться ще розказать мені Про відблиск сонця на річній крижині, Про тихі, тліючі зірниці вдалині Десь у Мухранській квітнучій долині. Зі мною тут – похідний мій мішок І чоботи з цвяхами на підошві, Щоб вірш мій добре в довгу путь ішов І не згинався від важкої ноші. І в тихім Сагурамо я живу, Як в сні блаженнім, сповненім відради, Лише тому, що грізно наяву Я чую грому дальні канонади. І вірш стає до зброї, мов солдат, Що ніч проспав у друга на біваку Під дахом, але знов стає у ряд, Готовий рушить в бойову атаку!
|