|
Саперний взвод на дот іде Без шуму, без огнів, Відважних Кучеров веде Вночі серед ярів. Похмуро надовби стоять, Бринять колькі дроти. Поглянь, – і міни полетять По снігу з висоти. А дротом задзвениш, – як сказ, Стрільба з усіх боків, І білий вихор стане враз, І прогремить розрив. Таку розводить млиста тьма Югу, грозу, луну, Немовби родить ніч сама Ту зливу вогняну! Ти до землі припав, закляк, Поки цей вир огнів. Ні, вмілий Кучеров не так Веде своїх бійців. Вони, як глянуть навкруги, – Мов хвилі снігові, В халатах білих, мов сніги, Проворні та живі. Весь ліс знайомий їм кругом, Весь ліс, аж до висот, Де над обвугленим горбом Розлігся чорний дот. Без шуму й шелесту, в імлі Торує шлях сапер – Немов горбочків на землі Побільшало тепер. Похмура проти них стіна, Що заступає даль, Мов сталь гартована міцна, І вся закута в сталь. На стінку Кучеров зійшов, Поміг зробити лаз, Він дуже добре чує знов У доті зброї брязк. Він чує навіть голос там, – Нехай погомонять! – Заклав він тол, і потім сам Провірив весь заряд. І враз, мов грім, по. голові, Ударило його: Щоб запалити, рурки дві При нім лише всього. Вони лиш мить одну горять. Хто в запалі своїм Підпалить сміливо заряд, Не вибухне із ним? Сапери вперше під горбом Заговорили в гурт: «Тут треба шнур вести кругом, Ми принесем цей шнур...» «За мить, товариш командир, Приставим шнур ми там...» А він їм мовив: «Одійди». До рурок став він сам. «Дай сірники, Смирнов!» – «Не дам», Тут проказав Смирнов. А голос з жалем пополам: «Мені ж не все одно...» «Наказую дать сірники, І далі одійдіть!..» І стис долонею руки Він сірники тоді. Пішли сапери. Гук стрільби Безмежні далі рвав, І дот на чорному горбі Вставав, мов чорний вал. На тім валу стояв один Радянський чоловік, Та серце билось вперегін Сильніш за сотні рік. Вітчизну цілу бачив він, Звідціль, з оцих бійниць, Життя глибінь, і щастя плин, І риси любих лиць... Вже схід ледь-ледь порожевів, Ранкова вже пора. Він рурки швидко підпалив І кинувся з бугра. І тільки в ямі ліг на дні З гранатою в руках, Як брили каменю міцні Були вже в небесах. Над ним огнем палала вись, Тряслась земля, покіль Уламки в тіло не вп’ялись, Та переміг він біль. Вів Кучеров саперний взвод І вірить не хотів: Лежить в уламках грізний дот На купі вражих тіл. І кожен, хто туди прийде, На цей розбитий вал, Лиш чорні брили він знайде, Де вибухав той шал. І стане там біля руїн, Де лиш друзки самі, Згадає Кучерова він, Як згадуємо ми!
|