|
Де Шахдаг скоряє душу, Зупинився я на мить: Звикнули жінки Куруша В штанях ватяних ходить. Одягають вони синій Оксамитовий жилет. В них на грудях і на спині Повно блискіток-монет. І чубук їм справді личить, Нерозлучні вони з ним, Черевики чоловічі До вподоби дуже їм. Гордовиті брови-дуги І сталева смага рук... І за ними, мовби слуги, Хмари зграями навкруг, Їхню посмішку помітить Гість і скаже навпрямки: Найсуворіші у світі Богатирські ці жінки. Ні, істоти добросерді З чубуками у губах Прикрашають висі й тверді Там, де виструнчивсь Шахдаг. Цокотливі і веселі Мимо скель по воду йдуть, Із кунацької оселі Хмари мітлами метуть. І вони ж – немов лавина, Ніби з гір стрімкий потік. Пристрасть їх – неполовинна, Що й не снилась нам повік!
|