|
Жінка ввечері стояла На дверях в хмарі осяйній І чорне прядиво мотала На чорний човник свій. Рука її то никне долі, То знов снувать стає. Вона моє життя поволі, Як прядиво, снує. І бик з травою в роті сонно В цей дім з долини брів. Під чорним човником – червоні Я роги там уздрів. Жар заходу передостанній, Здригаючись, згасав; Аул сусідній у тумані Поміж рогів лежав. І мряка по бескеддю в хащі Повзла, тяжка, слизька, І не було оправи краще, Як із рогів бика. Та вітер льодовий повіяв, І човник стих, заглух. Останній жмут іще чорніє, Руки останній рух... Ось торжество неподоланних Висот оцих гірських А що пісні? Немов тумани, Розвіє вітер їх!
|