|
Мов слід весла, що береги покинув, Мов рокіт телеграфної струни, Мов крик пташок гортанний у хвилину Прощання їх із нами до весни. Мов радіо, що нам звучить найтихше, Мов голубів поштових дальній шлях, Мов вірш, що задихається, та дише, Мов я – в безсонних по тобі думках – Та це усе одної туги розчерк, З якою я воістину дружу, – Попросиш: розкажи – про найдорожче, – Тобі якнайпростіше розкажу. Я говорю про мужність в час розлуки, Щоб у риданні не сягати дна, – Не будеш ти, заламуючи руки, На ліжко падать біла, як стіна. Та ти, моя чудовная тривого, Промовиш, в небо глянувши, мені: Він бачить тую ж місячну дорогу, Ті ж самі зорі, ніби крижані!
|