|
Мав слід весла, що береги покинув, Мов рокіт телеграфної струни, Мов крик пташок гортанний у хвилину Прощання їх із нами до весни. Мов радіо, що нам звучить найтихше, Мов голубів поштових дальній шлях, Мов вірш оцей, що, захлинувшись, дише, Мов я – в безсонних по тобі думках, – Та це усе одної туги розчерк, З якою я воістину дружу, – Попросиш: розкажи – про найдорожче, – Тобі якнайпростіше розкажу. Я говорю про мужність в час розлуки, Щоб у риданні не сягати дна, Не будеш ти, заламуючи руки, На ліжко падать біла, як стіна. Але, моя чудова ти тривого, Ти скажеш, глянувши в небесну вись: Над ним та ж сама місячна дорога, Ті ж самі зорі і над ним звелись!
|