|
Ні музейні ряди незліченних картин, Ні машин єлісєйських снування тупе, Ні дихання старих, посивілих цеглин В синім бархаті Рю де ля Пе, – Не збудили нічого у серці мені. Навіть площа Конкордська за мить Потьмяніла, наче пустеля вві сні, Тільки коло в пилу мерехтить. Я побачив, мов привид, найбільше із див: Море рване, зволожені лати. І вітер нечутний летів Десь навстріч Перемозі крилатій. Сірий мармур по тілу пославсь полотном, Наче лати, на плечах тяжіє. У напрузі зламавшись хвилястим крилом, Бивсь він жилкою злегка на шиї. І немовби лице загубилося вмить, Без лиця – тільки швидкість прозора. Ця окрилена сила злетіла і мчить, Підпаливши всі межі й простори. Над старою столицею в дальніх морях В Заполяр’ї, в тропічних горнилах, В чорноті стратосфери побачиш – горять, Несучи нашу еру, ці крила! І в пітьмі європейській, де все осяйніш, Нас повстання сліпить своїм ликом, Ти почуєш, як плескають крила все ті ж, Розбиваючи череп владикам. Я від тебе іду в гомінливий Париж, Але нині куди не піду я, – Все здається, що місто безкриле, і лиш, Лиш сама метушня тут вирує.
|