|
З невеличкого духана в ніч, неспокоєм налиту, Потягаючись, іде він, мовби кидаючись вплав, Він – веселий кахетинець, ніби тесаний з граніту. З ним лечу я по дорозі від Сігнаха на Телав. Лиш возів високих тіні, в тьмі алеї, ніби брами, Лиш піщаної пилюки – смерчу звихреного лет, Тільки хрускіт, ніби кості розсипаються під нами – Це ми висохлої річки всохлий трощимо хребет. Збоку мчать сади й прохожі, линуть села розмаїті, Ніби з аспидного пекла, поїзда гуде гудок; Ми над урвище злетіли – мало я прожив на світі, А, гляди, такої ночі і надійде раптом строк? От зупинка на хвилину перед тином крем’янистим – Мій шофер уже цілує ніжну жінку в темноті... Та за мить уже ми знову броди ріжемо зі свистом, Ніби в швидкості пекельній з нами чорту по путі! Все без тями навіть хмарка задимилась з переляку. Може, від обіймів спішних він подався навтьоки? Та з-за рогу – кипариси, ніби милості ознака; Значить, я, нарешті, вдома-небо зглянулось-таки. І невимушено хлопець посміхається до мене: «Ну, тепер пора вернутись із Телава на Сігнах». Я услід йому дивився в ночі урвище зелене Він летів, мов гладіатор в сяйві слави, по шляхах.
|