|
Я зайшов як друг, по праву, Наяву, а не у сні, У халупу ту трухляву В теплій, дальній стороні. З глини зроблена хатина, Земляна підлога в ній, Неба синього краплина Зблякла в темряві німій. А в кутку солома слалась, Павутиння висла нить, В цьому лігвищі, здавалось, Не змогла б людина жить. Може, старець лиш одвічний, Що не має вже й очей, Ні, хатина робітнича Називався склеп оцей. І на думку знов спадає, Що у каторзі страшній, Ця людина вже не має На визволення надій, І що долею забута В вічнім голоді своїм, В кабалу гірку закута Вже погодилася з цим. Та робочий багровіє, Гнівно глянув в каламуть: – Не один в такій норі я – Міліони так живуть! Та немеркнуча надія Є на світі... Ось вона! Наче вітер враз повіяв З невеликого вікна. І побачив на стіні я Нам з дитинства рідний лет, Сонце те, що землю гріє – Серцю радісний портрет. І дивлюсь, не той робочий Став навпроти без вагань, Наче він ступив із ночі Прямо в сяєво світань, Що на глиняній породі Позмива сліди наруг. – Це надія всіх народів, Це наш Сталін, – батько, друг, Це те сонце, що розвіє Ночі млу на всій землі. – Так промовив пакистанець У халупі тій малій. Так сказав з вогнем у зорі, Напівголий чоловік, В місті древньому Лахорі Правду юну цю навік!
|