|
Кую-Уста – ім’я того, хто людям Чуттям знаходить джерело води. Злічи на шкірі зморшки у верблюда, Злічи пісок барханної гряди, – Тоді збагнеш того туркмена діло, Коли, постарівши з напруги і думок, Він каже: «Тут криницю рийте сміло, Співання вод я чую крізь пісок». Та він кустар, пригодник він при ділі, Він шифрувальник незначних депеш. Без плану він, він – як світіння хвилі, З дикунством він не розлучився теж. Його вода – одна строфа у вірші, Пустелі ж треба епоси води, Він, як бархан, сучасністю не дише, Він часу запорошує сліди. Та є вода Келіфського У збою, Чия? Чи Перемоги, чи Біди? Там дивляться в обличчя їй з любов’ю Зіниці інших шукачів води. В далеку путь їм треба воду кликать – Через Мургаб, в Теджен, щоб оросить Піщаний простір, схожий на той лікоть, Який потрібно все-таки вкусить. В них правота, вони від люті п’яні, Вони уперті: слід ризикувать І неймовірним водяним тараном Пробить піски, пустелю розкувать. Їм сняться шлюзи, лави робітничі, Бавовник – тисячі гектарів – так! Здійснився сон – земля на битву кличе, На ворога гукає до атак. Кую-Уста зирнув на інженера, Приховуючи усмішку сяк-так. Той відказав: «Ти думаєш, химера? Ні, брате, це цілком можливий факт! Твої колодязі – краплини вбогі, А ми Узбой наповним до кінця...» Вони стоять, стоять, як дві епохи, Та успіх жде великих вод ловця!
|