Ананаси, і тигри, й слонові ловитви, Чи із трупів намисто, й міражні раджі, Різні ці побрехеньки – лиш витвір Кабінетної вигадки, дохлої ржі. Схід такий – тільки байка висока, Що не варта, хоч скільки бурчи, Полотняних чобіт Куперштока І Гусейнової камчі. Ось тубільці з криниці Шірама, Із ревкому радянських пісків, Що буденність своїми ділами, Незвичайними до нестями, Опалила їх з ніг до голів. Їм барханні доручені лігвища, Многодушність звірят і бурлак, Неминучість якнайсправедливіша, Все, про що скотоводи бурлять. І коли вони так, молодцями, Прилетять в Ак-Тере, мов гінці, То це значить, що знову з кінцями Зійшлись побутові кінці. Значить це, що в піщанім кориті, У наметі, в норі, в курені, Чабани-пастухи вже не в кривді, І чолуки-підпаски міцні. Що сучі-водоливи вдоволені, – Значить, можна утерти піт, Значить, можна збивати долонею Пилюгу з полотняних чобіт, Чаювать, лежачи обережно, Щоб на маузер бува не лягти, І розмови катушку безмежну До світанку без краю крутить. І – по конях! Тим дивним алюром, Що юргою його тут зовуть, Навскіс дюнами, глинами, бурим Саксаулом у звичну путь... Щоби пафосом піклування Крізь багно, лихоманку, цингу, Розхитати них юрт гуртування, Цих убогих, що мруть на бігу, Про себе забути, стать їм в обороні, Днів кочівлю прийнять без числа І при всохлій криниці у ночі безсонні Збагнути враз, що молодість пройшла.
|