Ананаси, і тигри, й слонові ловитви,
Чи із трупів намисто, й міражні раджі,
Різні ці побрехеньки – лиш витвір
Кабінетної вигадки, дохлої ржі.

Схід такий – тільки байка висока,
Що не варта, хоч скільки бурчи,
Полотняних чобіт Куперштока
І Гусейнової камчі.

Ось тубільці з криниці Шірама,
Із ревкому радянських пісків,
Що буденність своїми ділами,
Незвичайними до нестями,
Опалила їх з ніг до голів.

Їм барханні доручені лігвища,
Многодушність звірят і бурлак,
Неминучість якнайсправедливіша,
Все, про що скотоводи бурлять.

І коли вони так, молодцями,
Прилетять в Ак-Тере, мов гінці,
То це значить, що знову з кінцями
Зійшлись побутові кінці.

Значить це, що в піщанім кориті,
У наметі, в норі, в курені,
Чабани-пастухи вже не в кривді,
І чолуки-підпаски міцні.

Що сучі-водоливи вдоволені, –
Значить, можна утерти піт,
Значить, можна збивати долонею
Пилюгу з полотняних чобіт,

Чаювать, лежачи обережно,
Щоб на маузер бува не лягти,
І розмови катушку безмежну
До світанку без краю крутить.

І – по конях! Тим дивним алюром,
Що юргою його тут зовуть,
Навскіс дюнами, глинами, бурим
Саксаулом у звичну путь...

Щоби пафосом піклування
Крізь багно, лихоманку, цингу,
Розхитати них юрт гуртування,
Цих убогих, що мруть на бігу,

Про себе забути, стать їм в обороні,
Днів кочівлю прийнять без числа
І при всохлій криниці у ночі безсонні
Збагнути враз, що молодість пройшла.
Євген Дроб’язко?