|
У горобину заквітчаний гравій, Люд у святковім шуршить убранні. Сонце – вгорі, внизу – Хепо-Ярві, Може, це Хепо, а може, і ні. Вицвілий фіни в кепі потертій, Древнєбородий, цю гору стереже, Місце розчищене, ноги – вперті. Приготувались роти уже. Занудила пісні повільна нота. Гнеться, мандрує, темна й чудна, Гнеться і тягнеться без повороту... Із нерухомих рядів коротким Кроком виходять він і вона. Хустка її жовтіш за жовток. За синьку синіший його жилет. Чоботи чорні, відбивши крок, Стукають тупо: туле-н! туле-т! Він пояс барвний рукою обводить, Похмуро і мовчки кроком одним Обходять майданчик, знов обходять, І втретє обходом ідуть вони. Без посмішки тупають рухом важким. Пісня мандрує, гнітить і гнітить. І древнєбородий, з ротом, як дим, Крізь зуби снує нескінченну нить. Уперто й повільно ноги йдуть, А звук на губах все один, один. Немовби полки павуків прядуть Струну холоднішу від крижин. Та крутяться раптом підбори, На мить Карбують уперто: туле-н! туле-т! І жовта хустка її горить, І синім вогнем порошить жилет. Гілки горобини, мов роги тугі, Летять на них – і відразу В очах косих-Алтай, сніги, Зміїні іскри Азії. Червоні роги навкруги В танку вартують кожну п’ядь. В жовтих загравах даль тайги, Синім пилом ножі горять. Тисячоліття минає лет, І знову повільно: туле-н! туле-т! Обходять ще раз повільно й чітко, Обходять майданчик. Чорна чечітка Пісенну вриває нить... Партнери буксують. Спокійно й нешвидко Виходять із кола вони. Він поруч поважно сіда, як годиться, І руку прийнявши – у затінку віт Похмуро і жорстко цілує дівицю... І свято над ними шумить і юрмиться, А фіни попелястий – втирає піт.
|