|
Вони вірили в те, що радість – птиця, І радість била міцним крилом, Під ногами крутилась, як чорна лисиця, Ставала кущами, прослалась льодком. Лід пилом сліпучим, скалками злими Цю примарену путь не ві сні оточив, не ві сні. Так плече до плеча, а назустріч замети, ялини, А назустріч курінь вибігає крізь сосни рясні. Хто до нього зайшов – сам вечерю готує, Розбуремнить вогонь і вже більше вночі не спить, І кров його, змішана з вітром, з холодом хуги, бунтує, Зимовою довгою піснею у тишині стукотить Земля поночіла, хміліє в шаленій хурделі м и віддані їй у своєму бунтарстві земнім. В розтопленій сонцем Венецуелі Пальмовим людям все чисто колись розповім: Про серця, про очі великі й тривожні, Про край мій, де тільки зима, зима холодить, Про воду, що, як радість земну, її можна Синіми грудками в кишеню набить. І люди повірять і приймуть радо, Як казці, повірять крижаним очам, Та за всі рудники, гурти, поля, водоспади Твого імені зроду я не віддам.
|