|
Не приглушить, не витоптать роки, Звелась сокира над безмежним зрубом, І вічністю розпечені струмки Враз опекли засмаглі наші губи. Простерти крила вітер нас навчив, І шум пожеж розжеврив кров гарячу. П’янкою брагою мандрівців уночі Земля напоювала вдячно. І от здригнулись в небі блискавки, І враз відкрилось в одягу цім простім, Що в кожнім зорі піняться зірки І ширшає за кожним кроком простір.
|