|
Полюбила мене не любов’ю, Як березу вогонь-гаряче. Мов над станом зоря вечорова, Молоде блискотіло плече. Та ні співом, ні сваром, ні ладом Я до себе її не привчив. Утекла з непривітним номадом, Гостробокий каюк женучи. І якут мовчазливий, нарешті, Розповів за обідом мені, Що з отим мідногубим і п’єш ти, Й подарунки приймаєш значні. – Що ж, мої були гірші, виходить? – Значить, гірші, – відмовив якут. І в руці, аж ліловій з негоди, Тютюну простягнув мені ишут. Я об землю ударив рушницю, Взяв тютюн і сказав: – Не виню, Знать, березі згорілій годиться Тільки вдячною бути вогню.
|