|
Меж немає у сніжного поля, Ходить вітер, хурделить здаля, Це Росії велике роздолля, Наша вільна і горда земля. І чи зветься воно Куликовим, Чи відоме, як Бородіно, В новій славі омріяне знову, Чи, як прапор, злітає воно, – Воно наше, у щасті і в горі, В серці сяєвом вічним горить, Хай війна тут і косить і оре, Темним танком і кулею мчить, – Та героїв не збить на коліна, Вони встали на повен свій зріст, Щоб лишився повік в поколіннях Дубосєкова темний роз’їзд, Поле сніжне, засніжені тропи Серед гуркоту стін вогневих, В одинокім промерзлім окопі Двадцять вісім гвардійців міцних! 1Із Казахстану вів бійців Панфілов на ворожу зграю, Він вчив їх битви, як навчають Батьки-чапаєвці синів. Навчав маневру і удара Палких колгоспників Талгара, Казахів із Алма-Ата, Киргизів, козаків завзятих. Була учба та не проста: Навкруг бої, морози кляті, І німці рвуться на Москву, Лягають трупом під Москвою, – Дивізія не вийде з бою! З тетивки крицею тугою Зрівняти б силу бойову... Вона під вмілою рукою Струною ніжною дзвенить, І невблаганною стрілою Настигне ворога умить. Гвардійську восьму не зламати Вона пала вогнем відплати. І звідки б ворог не поліз, Вона йому – напереріз. Її рядів не розладнати, Скрізь відсіч дасть вона притьмом, – Неначе місце те закляте, – Вогнем, умінням і штиком. Герой замислений і строгий, Стоїть Панфілов край дороги, І з ним, чапаєвцем, вони – Гартовані в боях сини. Він в мужні дивиться обличчя, Незламні рицарів полки. І він всміхається: – Так личить! – Боєць – завжди і скрізь такий, Його боєць!.. Нехай атака, Хай рукопашний бій в рові, – Його боєць не знає ляку! Не бути ворогу в Москві! 2Окоп. Гвардійців двадцять вісім. Замет високий, а за ним, Де обрій поринає в лісі, Пожеж далеких чорний дим. Там горе бродить хижим круком, Там пісні вільної не чуть, Там рабська праця, в лютих муках Там люди падають і мруть. Стоять в окопі двадцять вісім. Під небом диким вітер злий Несе і кидає над лісом Пожеж тривалих дим гіркий. Кужебергенов каже, гнівний, Дружку Натарову: – Іван, Москви стоять за нами стіни, І любий сонцю Казахстан! Які там усміхи дівочі, Які напровесні там ночі, Які там у піснях слова. Яка там на лугах трава! Вантажник я. Я жити хочу. Життя люблю. Я жив, Іван, Та дай хоч два життя відразу, – Не пошкодую їх в бою, Щоб бить німецьку цю заразу, За батьківщину мстить свою. Дивись, Іване, за димами Наш край, з розбитими домами! Мене він кличе крізь пітьму, Як важко у цей час йому! Кужебергенова Данила Не відтиснуть від стін Москви. Віддам для неї вміння, силу, Не пошкодую й голови! – Натаров мовив в ту хвилину: – Я не стара ще теж людина, Скажу про себе навпростець; Я також восьмої боєць. І пам’ять не коротка в нас. Я пам’ятаю, як ми дбали, Жили, дружили, працювали. Та інші дні в нас, інший час! Йдемо з вагою патронташа, Але єдина думка, наша: Отець народів там, в Кремлі, Він бачити все орлиним зором, – Немає діла на землі, Яке було б йому не впору, Він знає все, всіх пам’ята, Дивізію нашу знає добре, – Ми люди мужні та хоробрі, І ми гвардійці не спроста. – Натаров! – я кажу собі, – Ось ти в окопі тут, з Данилом, Незламним будеш в боротьбі, Ти готував для неї силу, І все мені здається так: Немовби сам великий Сталін На пост оцей мене поставив, Серед вогню, серед атак. Нам дорогий гвардійський знак, Ми восьмої не зганьбимо, Ми міцно ворога б’ємо, І не відступимо ніяк! – Окоп. Гвардійців двадцять вісім. У кожного думки свої: Якщо загине він, хто візьме Її, омріяну її, Ту дівчину, що друга ждала... Ця думка коло оббігала, Мов сон, що сниться наяву, І поверталась під Москву. Повита сяєвом незримим, Оточена любов’ю всіх, Вона здіймалася над ними, І кликала на подвиг їх. ...І Добробабін тут побачив: Щось ворухнулося неначе, І тінь лягла на сніжну путь. – Ідуть, – сказав, – вони ідуть! 3Гінці потворні злоби й люті, Сини фашистської чуми, Йшли двадцять танків з каламуті З вогню й кривавої пітьми! Танкіст націлив кулемети, Побачив снігові замети, Окоп, якого роздушить Немає труднощів ніяких... Йшли двадцять танків, мов горби Хребта потворної примари, Із світу чорної журби, З країни лютої покари, Йшли двадцять танків, як один, І низьколобий паладин Замислився не про окопи А про Париж, міста Європи, Вино, розпусти хтивий час. Поглянемо, яка Москва там? І раптом вибухом гранати Порвало гусеницю враз. 4На руськім полі сніжнім, чистім, На німця спрямувавши штик, Став комсомолець з комуністом, І непартійний більшовик. Гвардійці! Двадцять вісім друзів! І з ними зброю взяв до рук, І ворогів б’є по заслузі Клочков Василь. Він політрук. Він у бою-в своїй стихії... – Нам – брат, а ворогу – гроза, Він діє, діє, вічно діє, – Так українець раз сказав Про нього: тобто він в роботі, Ніколи не складає рук. І Дієвим не тільки в роті, В полку став зватись політрук. І ось тепер Василій Дієв Став з ворогом на смертний бій, Бійців натхнути він уміє, Підбадьорити в боротьбі. Ну, що тут, танків два десятки, и по одному на всіх нема і – Він говорив не для порядку, Він В ПОДВИГ вірив не дарма. Хвала і честь політрукам, – Таж на шляху до перемоги, В бою, в поході, всі дороги В серця бійців одкриті вам! Хай не згадає всіх цитат, Та правда, правда в головному, – В тому, що бачив шлях солдат В зразку і прикладі живому. 5Тяжкої брили сталь гуде, І танк снігами, без дороги, Мов бик розлючений, іде, Тупий, залізний, однорогий. Та перед ним не зблід боєць. Такі гвардійці до загину! І – однорогому кінець – Пляшки з пальним у нього линуть. І він у полум’ї, мов бик, Якому шию розрубали, До зустрічей таких не звик, Герой бундючної навали! На бронебійних куль удар – Гармат удари, хмари диму, Пляшки летять, і знов пожар, І танки привидами злими У землю влізли б, мов кроти, Та башти полум’ям пойняті, І їм від смерті не втекти, Вони бо помстою, закляті. Дивися, рідна сторона, Як б’ються двадцять вісім друзів! Тут смерть схиляється у тузі, Таких не бачила вона. Вугіллям стане щирий вірш, Згорить у силі цій іскристій, – Ця простота свята складніш Усяких найскладніших істин. Щоб оспівати міць бійця, Цей вірш не досить має сили, Але не зайва пісня ця, Вона великому служила! Години йдуть. На полі кров. Вмираючи, гвардієць знає, Що танк спинився, не дійшов, І танк новий за ним палає. Вже Добробабіна нема, Трофімов мертвий і Касаєв. Бійців навала не злама, Гвардійський запал не згасає. Шемякін мертвий і Ємцов, Петренко, падаючи, бачить: Між мертв’яків залізних знов Димами оповиті башти. Снарядів гуркіт між долин, І дим тече в снігах рікою. Вже чотирнадцять тут машин Гвардійця зламані рукою. І раптом гук якийсь новий, Не схожий з гуркотом машини, Іде крізь морок димовий З далеких просторів країни. І тихий голос чути в нім: Той, хто не б’ється тут завзято, Завзятим ділом трудовим Готує перемоги свято. Героя близько смерть нехай, – Та в серце входить гомін сили; То зводить руки рідний край, ь забоях валить чорні брили, То гомін черед і отар, То влови риби небувалі, То молота важкий удар В гучнім уральськім арсеналі. Гудуть в станицях трактори, їх добре чути серцем чулим, Гуде з високої гори Димар заводу над аулом. І гомін трудових годин Зустрівся з відгомоном бою, Мов перекличка двох вершин, Що підперезані грозою. 6Вдивляється Клочков у простір, І бачить, наче уві сні, Як знову тридцять танків просто Ідуть, розмелюючи сніг. І Бондаренко, що на жарти Клочкова Дієвим назвав, Тепер сказав йому, як брату, У вічі глянувши, сказав: – Дай обійму тебе я, Дієв! Одною можу ще обнять, А друга вже стікає кров’ю. – І політрук йому відмовив, Сказав: «Велика ти, Росіє, Та нікуди нам відступать, За нами, там – Москва!..» В окопі Всі обнялись, немов брати, І сніг в окопі кров’ю кроплять, Але фашистам не пройти! Йшло танків тридцять в новій спробі, І знову бачив низьколобий Підбитих танків мертвий ряд. Він не лічив, бо з ліку збився, Він бачив: цілий ряд розбився, ЇМ не вернутися назад! Нема тут надовбів, ачей, Нема гармат, ні мін неначе, В залізній клітці він не бачив Найголовнішого – людей. Він поспішав бенкетувати В Москву, ішов на повний газ, – Та знов гвардійськії гранати Порвали гусеницю враз. І бачить німець низьколобий: Встають із снігу, мов із гроба, Бійці в диму, їх зір тяжкий, – їх оборони не прорвати, Немов на кожному з них лати З металу дивного горять. Летять останні вже гранати, Летять вперед з огнем пляшки. Вечірня молода зоря Лягає багрянцем по полю. Він гідно зустрічає долю, Такий життя його кінець: Данило, гвардії боєць, Кужебергенов – взяв гранати, Останній заклада запал, Іде на танк ім’ям відплати, І сам під гусеницю впав. Мов хоче він у час грозовий Схопить бика за чорний ріг. З ним разом гасне день зимовий, Схилившись ночі на поріг. ...Впав Бондаренко і Натаров, Клочков схилився, занімів... І поки в полі свищуть кулі, Згадай старої книжки чари, А гвардію більшовиків Зрівняй з гвардійцями в минулім. Побачиш голубі каре, Наполеонівську піхоту, Вбрання посріблене, старе, – В шапках медвежих гинуть роти. Ваграм із пагубним вогнем, І Лейпціг – день гучної лави, І Ватерло яса кривава, Вам не зрівнятися с цим днем, – Це гвардії Росії слава! Перегорни іще листи, – Побачив Торрес-Ведрас ти, В червоних одягах колони І з Піренейських скель ряди Старих солдатів Велінгтона... Ні, ні, вони не бились так, Щоб до останнього, щоб кожен Останні краплі сили множив, І ворога в могилу брав, Щоб смерті ріг відбій їм грав! Ні Гінденбурга гренадер У Фландрії, серед озер, Ні люди Марни і Вердена, – Гвардійців всіх часів знамена, Вам не зрівнятися й на мить Із нашим прапором звитяжним, Який над всесвітом горить І шлях освітлює відважний. Ну, де у вас такий окоп? Хто ще таких героїв знає? Тут танк серед кривавих троп Пощади у мерців благає! 7Стемніло в полі бойовім, Лежить поранений Натаров, І Дієв ще живий, та в нім Вже дише смерть нещадним жаром. «Вмираєм, брате мій, про нас Згадають. Ти про нашу долю Скажи, як житимеш...» Погас, Як гасне іскра в чистім полі. Навіки Дієв наш зомлів, Помер у полі білосніжнім, А там, під снігом, у землі Засяло зерно блиском ніжним. І колоски тут задзвенять, І зійде сонце над ланами. Спи, Дієв! Всі солдати сплять, Що вірними були синами. А над полями хуга мчить, То засміється, то заплаче. Лежить Натаров, він не спить, Та все ж мов уві сні він бачить: Немов би хугою летить, голосами повна хуга, – То політрук з ним поруч мчить, То чує він Данила-друга. А хуга мчить крізь ночі й дні, По селах і містах вирує, І, як буває тільки в сні, Він Полководця голос чує: – Іван Натаров, мій боєць, У тебе серце вже німіє, – Але почесний це кінець... Так битись лиш гвардієць вміє! – І плаче радісно Іван, І хуга мчить, – і, мов зірниці, Він бачить світлий Казахстан, Хребти і степові станиці. Він чує пісню й каже він: Чия то пісня промайнула? Про кого спів? – На безліч гін Про нього лине спів Джамбулаї Про двадцять вісім лине спів Що житимуть в нащадках довго, Спів лине з різних берегів – із Сир-Дар’ї, Кури і Волги. Він пишно входить у Москву, Вітають воїна, як личить, Зникає сон і наяву Над ним схилилося обличчя, Шапок червонозорих ряд, І воїни, де кожен – брат, Йому перев’язали рани... А далі: хугу чує він, Та це вже хуга білих стін, Халатів, ліжок в лазареті. Шепоче він, як у заметі Поміж товаришів своїх Він гідним був себе і їх, Як стріли ворога ударом... Сказав, – та більше вже не міг. Отак помер Іван Натаров! 8Ні, героїв не збить на коліна, Вони встали на повен свій зріст, Щоб лишився повік в поколіннях Дубосєкова темний роз’їзд. Поле сніжне, засніжені тропи, Серед гуркоту стін вогневих В одинокім померзлім окопі Двадцять вісім гвардійців міцних!
|