IЗатемнених вікон громади В зловісній подібності сна, В залізних ночах Ленінграда Облоги страшна тишина. Щось виє над млою густою, Сирени зовуть на пости, І бомби свистять над Невою, Огнем осявають мости. Під гуркіт північних снарядів, Коли все повітря гуде, В залізних ночах Ленінграда По місту сам Кіров іде. В шинелі армійській широкій, Водій переможних полків, Іде він тим впевненим кроком, Яким у бої він ходив. Зоря на кашкеті червона, Рішучість у очах палких, Іде в ленінградських загонах, Пишається мужністю їх. IIСтоїть на посту вартівничий, Схиливсь над водою моряк, І це моложаве обличчя Забути не можна ніяк. Матросів він згадує славних З каспійських своїх кораблів Що бились на Волзі у плавнях, Серед астраханських полів. І в дужому цім юнакові Та ж воля, та сила сама, Та ж постать геройська, грозова, Той самий огонь недарма. Прожектор із темряви вирив Його безкозирку в огні, І слово звитяжнеє «Кіров» Грозою засяло на ній... IIIВ руїнах будинки й огради, Побите каміння тверде. В залізних ночах Ленінграда По місту сам Кіров іде. Боєць, справедливий і грізний, По місту йде тихо в цю мить. Глухий час, морозний і пізній. Завод, мов фортеця, стоїть. Нема тут перерви в роботі, Забули спочинок і сон, Тут люди в великій турботі, Лиш краплями піт біля скронь. Хай полум’я сизобагряне Не раз вирувало в цехах, – На совість працюй, без догани, Відгонь і знесилля, і страх. На мить якусь втома наляже На серце, – та вийде старик, – Послухай, що дід такий скаже, Його непідкупний язик: – Хай наші супи жолудеві, Дорожчий за золото хліб, Ми будем стоять, мов крицеві, – Стомитись ми потім змогли б. Нас ворог здолати не сміє, Нас голодом хоче він взять, Забрать Ленінград у Росії, В полон ленінградців забрать. Такого довіку не буде На невських святих берегах... Робочі ми, руські ми люди, – Помрем, та не схилим свій стяг! Ми фронту поможем, – ми скоро Вороже кільце розірвем, – Недаром завод наш суворий Ми кіровським гордо зовем. IVВ залізних ночах Ленінграда По місту сам Кіров іде. І серце пишається, раде, Що серце народне тверде, Що люди радянські завзяті На варті своєї землі... Все ближче удари гармати, І чути розриви у млі. 1 бомби ударили з дзвоном, В огні весь, дім падає вмить, І дівчина разом з загоном Безстрашно на поміч спішить. Хай падають балки і стіни, Хай цегла повз ухо свистить, – Не жаль тут життя ні хвилини, – Засипаних тільки б відрить! Це юність – гроза і відрада, Не візьме ніщо і ніде. . В залізних ночах Ленінграда По місту сам Кіров іде... VЯк речник радянського віку, Трибуном він був і бійцем На горах кавказьких і ріках, Таємним підпільним борцем. Криваві він дні пам’ятає, Страшні астраханські огні, І ночі у полі безкраї, Що сяли, мов шаблі грізні. Так серцем залізним і ніжним Пройшов він багато шляхів, Просторів і болів невтішних, Тривоги, і горя, й боїв. Та він – більшовик, і душею Любив він громади громад, Любов’ю святою своєю – Гучний трудовий Ленінград. ...Та чорні години настали, Ударили свистом свинця. Тут люди його проводжали, Як друга, вождя і вітця. І Кіров лишився між ними: Чи то у цеху, чи в бою, Ім’я лиш згадають незриме, Насталюють душу свою. VIНа площі рови, барикади, Заулок в окопи веде. В залізних ночах Ленінграда За місто він тихо іде. І бачить: літають ракети, Зоря від пожежі горить, Ворожі стоять там пікети, Німецьких катів табори. Там глухо гримлять автомати, Там блиски, мов сплески ножа, Там, наче блискучі ті лати, Розтрощені танки лежать. До міста вривається ворог: Давай йому дім і приют, Клади пирогів цілу гору, Віддай йому доньку свою. Обвішавши зброєю тіло. В грабованім хутрі чужім, Він рветься з полів обгорілих До вогнища в домі твоїм. Та шлях перетнуть супостату Іде наш народ бойовий. Виходить, узявши гранату, Старик із ордою в двобій. І танки у полі безмежнім Виходять по снігу у бій. «За Сталіна» – напис на вежі, І «Кіров» – на вежі другій. VIIІ в шалі страшнім канонади Німецьку розбити орду В залізних ночах Ленінграда На бій ленінградці ідуть. І прапор червоний над ними, Як стяг перемоги, гуде. І Кірова ймення любиме Полки ленінградців веде!
|