|
День народження мого Стрів Дуаб в смерковій тиші. Від стрімких тіснин його Що є краще й похмурніше? Дивина якась навкруг – Хаос барв на отоманці, Напівтемний лампи круг, Плов і трохи джину в склянці. В’ються кільця тютюну, Двері верещать з одчаю, Хтось у пічку вогняну Хмиз посохлий підкладає. Посуду мигтливий глянець Заблискоче часом в тьмі. Біля ніг сидить афганець У навинутій чалмі. В день народження дарунки Діставав я й сам давав Різні речі та пакунки – Нині ж я багатий став. Безліч подарунків гарних Зараз я дістав один Від шібарських троп захмарних, Шікарійських стромовин. Щоб замерзлий і заснулий Струмінь синьої ріки В піну юну обернули, Відігрівши, ці рядки; Щоб вони розповідали, Прилетівши з далини, Як хмарки, мов риби, грали В річки темній бистрині; Щоб оті зелені кручі, Їхній чорносніжний жар З місяцем різким, пекучим Я в собі сховав, як дар; Щоб ночей оцих запони Я сміливо розтулив; Щоб залізний міст червоний Попід віршем прогримів; Щоб братерську дружню мову Не розвіяв буревій, Щоб рядки ці вдерлись знову, Як і ми, в Дуаб нічний. Ні, в нас справи добрі дуже, Добрий і нічліг, і хліб! Адже тій добі ми служим, Що з усіх найкраща діб! Миру посланці ми нині – Кожен з нас у кожну мить Мерзнути ладен в пустині, Біля вогнищ тіло гріть. І в світання пору сіру Без спочинку в путь іти, Прапор сяйва, прапор миру, Комунізму пронести Крізь ворожі крики й зваби, Вереск жаб і гвалт собак. Ось чому в глухім Дуабі Наш розкинувся бівак. Вже верзе байки неясні Нам нічний розгардіяш. Зникнув плов, і лампа гасне. Твердо спить афганець наш. В пічці жар червонопінний Дбало я згорнув наспід І тоді пішов з хатини В місяця нещадний світ. Десь у Бірмі гасло бою Партизани подають, Десь тібетською тропою В ніч оцю гінці ідуть. Я в житті зазнав багато, Не ховавсь од бур ніде. Буду й далі путь верстати, Що до спокою не йде. І в замисленні глибокім, В сяєві дуабських зір Я вглядаюсь в два потоки, Що внизу свій крутять вир. Цих потоків світлосяйних Я не буду обминать. Рук коханих, життєдайних Я не хочу забувать. Виють десь вовки скажено, Сніжний вітер пилом б’є, І уламки зір зелених В серце падають моє.
|