|
Надійде час далеких літ, Знов стріне люд весну, Злетить зі скель підталий лід, По річці пройде хвильний слід, І встане ліс від сну. Товариш невідомий мій, З корою спраглих губ, По кручі піде кам’яній, Затисши льодоруб. Увійде в безгомінь снігів – Хай ноша нелегка, Затягне мотуз він тугим Вузлом провідника. Відчує радість гір-вершин, Що знали я і ти, І вогнище розпалить він, Зійшовши з висоти. І він згада всіх інших тих, Що тут були в свій час, І вип’є він за пам’ять їх, А, значить, і за нас! Він цмокне смачно язиком, – Змістовний день який! Грузинським капне він вином Собі на хліб черствий. Дівчатко скаже: «Дивно як Ти п’єш оце пиття!» Тоді відкаже їй юнак, Що вічний круг життя, Що взавтра їм іти ледь світ На гребені вершин... Належать буде їм весь світ, Як нам належав він!
|