|
Стрічавсь я з ним, здавалося мені, Чи на бетонних Ріонгесу схилах, Чи у Тквібульських шахтах вглибині, Де всі його і знали, і любили. Чи то його побачить довелось В полях колгоспних півдня Алазані, Чи він промчав переді мною ось Між комсомольців, в кінному змаганні. Чи то в сванетських горах він стрічавсь, І ми намети ставили з ним рядом, Або на площі Красній милувавсь Він, гість жаданий, юності парадом. А може, промайнуло десь в пургу Його лице під капюшоном білим В окопах а чи, може, на снігу, Пороховим пилком припорошілим. Не пам’ятаю, – тільки погляд цей, Легку ходу і широчезні плечі Стрічаю я, йдучи поміж людей На вулицях тбіліських, кожен вечір. Але минулого не вернеш знов, Його не стрінеш жодною порою: Він на високий п’єдестал зійшов В ряснім саду над древньою Курою. Борис Дзнеладзе... З комсомольців тих, Хто перший нову Грузію побачив, Він рано в бій пішов, раніше всіх, В нім пристрасть лева і душа дитяча. Він місто бачить, він – на висоті Минулих літ, в їх подвигу прекраснім. Чи не тому я бачу риси ті У комсомольськім племені сучаснім?
|