|
Травневий сяє Ленінград. Людських лав коливання. Дивився хлопець на парад, Червоний з хвилювання. Мов ліс, багнети там стирчать, Блищать там шаблі голі. Які ж бо панцирники мчать І танки міцночолі! Йдуть величезні тягачі, І сто гармат там суне. На них сидять не вусачі, А парубки ще юні. Шепоче хлопець, мов у сні, Про сталь зеленувату: «Коли б мені, коли б мені Дали таку гармату!» І хлопець ріс, і хлопець кріп, Носив краватку бантом... Уже він їсть солдатський хліб, Став хлопець лейтенантом. Дали гармату, цілий склад Снарядів чорнобоких. І вийшов хлопець на парад, Смертельний і жорстокий. На сонячнім узліссі, там, Де плюскіт хвиль чувати, Там, де він бавився дитям, Поставив він гармати. За ним – міських будинків синь, За ним – там місто миле, А перед ним – шляхи й ліси, Де злої повно сили. І через голову ідуть Кудись у даль снаряди. То вороги не в далеч б’ють, А б’ють по Ленінграду. І він стискає кулаки І чує крізь простори І стогін скель, і тріск дошки, І даху брязк, і горе. Він уявляв уже до сліз, Так ясно, до нестями, Це полум’я, що рветься скрізь Над мирними домами, Над домом, де родився він, Над школою, де вчився, Над парком, де в снігу ослін, Де з нею він зустрівся. Кричав він голосом хрипким: «Огонь!» – частині нашій, Він нагаєм бив огневим По батареї вражій. І крізь розриви вражих мін, Бентежний в ці хвилини, Завжди хлопчину бачив вій – По місту йшов хлопчина. Цілком такий, як був він сам, Весінній і свавільний, – Не дасть проходу горобцям, До пустування схильний. Подібний сам до горобця, Він шепотів до себе: «Ну, бадьорися до кінця! Лякатися не треба!» Лиш п’яний дим одвирував, Вщух вражий залп шалений, А вже хлопчисько підбирав Осколки у кишені. Так захопився офіцер Сміливістю хлоп’яти, Що все віддав би він тепер, Щоб хлопця врятувати. «Такого хлопця не порань!» Від шалу пломеніє, І знов гукає лейтенант: «Огонь по лиходію!» ...Настала тиша навкруги, Лежить снігів кирея... Уже замовкли вороги, Мовчить їх батарея. «Її ми придавили знов – Ця справа нам знайома. Так, значить, хлопець мій дійшов, Сидить вже, мабуть, дома...» «А що за хлопець?» – «Та це так! Згадалося... Охота? Таж не про хлопчика, дивак, У нас тепер турбота». І весь на хлопця схожий сам, Легкий і непокірний, Всміхнувшись ледве, лейтенант Пішов у гай вечірній.
|