1Я згадую осінь недужу, В півсмерку горби барикад, І відблиск пожеж у калюжах, І грізний, як ніч, Петроград! У лави ладналися хутко Озброєні чоловіки. Без слів, без пісень і без смутку Йшли пітерські славні полки. І рили окопи юрбою Жінки, затаївши печаль, Залізом лопати важкої Зрізаючи землю на цаль. У них на долонях темніли Криваві, тверді мозолі, Та плакать вони не уміли. Які вони горді були! І як вимовляли у тиші: «Умрем, пе відступим назад! Тепер що дорожчий, рідніший Для пас бойовий Петроград. До краю ми будемо битись, Наш город не взять ворогам...» Людьми отакими гордитись Належить по праву всім нам. 2Надходять, кружляють ордою Край города знов вороги, І знову виблискує зброя, І постріли б’ють навкруги. І знову ідуть ленінградці, Як двадцять два роки назад, Щоб в смертнім бою заступаться За свій бойовий Ленінград. Їх подруги, сестри й дружини В полудні години й вночі Окопи копають, беззмінно Лопатами землю б’ючи. Брати, земляки мої, друзі! Вся ваша прославлена путь, Ваш труд у надлюдській напрузі У пам’ять народу ввійдуть. Тож хай од верхів’я до устя Неви пролунає, як грім: – Умрем, а злочинців не пустим В наш город, у рідний наш дім!
|