1Повзуть по міжгір’ях колючих, Ідуть у вузьких коридорах, По фірнах повислих, схололих Чи гребенем гострим по кручах, По схилах сипучих, як порох, Вганяють гаки на голих, Насуплених скелях вони. Звитяжці, шаленці, герої! Розтринькав я молодість марно: Не йшов по кордонах небесних, Як ви, серцем віддані висі, І з вами не стать мені в ряд. Я бачу і плачу від мислі, Що зник уже шлях мій на скелі, Що мій льодоруб не ударить Ні в ребра одвічної Шхари, Ні в гребінь шаленої Шхельди, Ні в білий, як смерть, Чалаат! 2Коли приносять альпініста – Обвалом зламана йога, – Його кладуть в траву пашисту, А він думками у снігах. Турботи друзів, сонце в травах – Все шепотить йому: покинь. В його ж думках найважчий траверс, Завзяття, лід і височінь! 3Врубавшись в лід, крізь хуртовину, – На плечах крижана кора, – Вони ідуть слідом єдиним, Над ними сніг димить незмінно, Зник гребінь, ближчає вершина. Для чого це тобі, людино, Складний цей шлях і ця гора? Вершина! Серце спочиває, І навкруги незнаний світ Лежить внизу, в хмарках зникає. Звитяжний скінчено похід, Як знати, що він означає? Так з бурі почуттів політ Вірш починає, хоч не знає, Неласку стріне чи привіт. Але, життю зрадівши, грає...
|