|
Віссаріонові Саянову Приснились юність, сніг, Далеких друзів тіні, І ніжність лиць у сні Була як сніг в долині. Прокинувсь я і враз Із ліжка звівсь на ноги. Я пригадав в цей час Гірські свої дороги. Вузький в наметі вхід, Багряних смерків далі, В горах рожевий лід І гуркоти обвалів. Було все наяву, Все відчував я грубо – І те, що я живу, І холод льодоруба. Та все тепер не так. Поділись гори де ті? І ось: нічний бівак Під Виборгом, в наметі. Не вечір пломенів, А Виборга пожари, І не обвал гримів, А батарей удари. Не льодоруба сталь – Блищить гвинтівка грізно... Днів юності не жаль, Переродитись пізно. Я знав свій край, як сад, Знав щастя супокою, І рев чужих гармат Не владен наді мною. Дні битви не страшні. Я знаю всі прикмети – Ці сни мої вві сні, Ці два мої намети.
|