|
Я люблю тебе тою – над досвіт, Без рум’ян – мов різьблену різцем – З чорним блиском в жорсткому волоссі, Із поблідлим суворим лицем. Та, віднявши і руки, і губи, Ти відходиш, у даль ідучи, Але ж серце не може від згуби Відректись, як від стрічі вночі. Наче сон хто ввірвав – і незчулись! Ти відходиш, як сон, в глибину Чужедальніх неходжених вулиць, Щоб країну змінить не одну. Ти – мій подих у присмерку ржавім, Що, як мука, ятрить і пече, І в Парижа бульварній заграві, І в імлі ленінградських ночей. В закавказьких ущелистих горах, У байдужжі московських зимівль Зпов я дихав солодкістю горя, До якого дожити зумів. Де ж тебе я ще стрінути маю? Де на вроду твою задивлюсь? Із якої імли у відчаю Ти всміхнешся – мені, не комусь? Крізь тривогу пройду не одну я, – Між фатальних новин, в суєті, Я не ремствую, я не ревную, – Ти – мій хліб в голодівлю чуттів.
|