|
Я на руці тримаю протигаз, Звертаючись до нього, я говорю: – Ми у країні живемо суворій, Але у неї розум не погас. О протигазе! Гумою липкою Обтягнута Європи голова, І усмішки не видно під тобою, Ліс не шумить, не шелестить трава. Лиш каламутні риб’ячі зіниці Вдивляються крізь сірий намул днів. Хто спокусив тебе на вчинки ниці? Який тебе коханець погубив? Навіщо ти співала і трудилась, Збирала по містах старовину? Невже для того, щоб тобі, як милість, Білястий холод щоки обтягнув? Немов з хмарин приходить ніжність, жалість... У тебе одібрали шахраї Останнє, що у тебе ще лишалось, – Обличчя риси людяні твої! Звичайні риси простої людини, – Живи собі, не скигли, не кричи, – Та голова не птаха, не рибини Без язика стовбичить на плечі. Ти й не почуєш за покровом гуми, Коли, піднявши гуркоту верству, Розгнузданих смертей посунуть тлуми, Щоб гордість людства знищити живу. Але на площах буйного Парижа Йшов не тому до бою чоловік, Щоб вільності його прийдешній вік Скосила випадково куля хижа; І не тому англійські шахтарі По шахтах клятву вірності складали; І не тому іспанські бунтарі В шатрах під руб’ям динаміт ховали; І не тому у пітьмі тюрем кат Терзав людей Німеччини без краю; І не тому в Астурії солдат Так умирав, як смолоскип вмирає; І не тому десь в Африці далекій Діливсь води останньої ковтком Син Абіссінії в годину спеки З обдуреним ломбардським селюком. О протигазе! Віри я не йму, Що ти, мішок, яким би жах лиш мірять, Вдягнеш прекрасні людські риси в тьму І будеш владу смерті в світі ширить! Ім’я землі земель я ставлю в ряд, В сумне твоє вдивляючись обличчя! В безсонну ніч створив тебе для звад Учений, що злякавсь виття сторіччя. Та прийде день – і приб’ємо ми скрізь Тебе, соломою набивши, в хаті. Так висіли в Ассінії колись Біля домів опудала строкаті, Щоб відганять хвороби і чортів. Співбесідник лихої завірюхи, Мішенню станеш ти для дітлахів, Невільником останньої наруги. Зістарівшись, прийду до тебе я, І сонця поринатиме суденце, Спів забринить, як невська течія, І наших щік обвітрених торкнеться.
|