|
Там підступила до стіни стіна, А в них ані дверей, ані вікна, І поміж них такий, аж видно й дно, Тече струмок, лиш назвисько одно. Колись і він був повен водних справ І мудрий кіт над тим струмком блукав, Щоб харч якийсь хазяїну добуть, Стромляв кіт лапу в глибу каламуть І роздивлявсь уважно на улов, Що сірий пазур спритно наколов. Коли ж рибчина йшла неначе в брак, То знов у воду ліз той кіт-батрак, І розголос поміж людей пройшов: «Оце-то кіт, та й звати ж – риболов!» Провулок той котові віддали За хист рибальський, гідний похвали. У затишку під зал і злоби справ Париж мені цю повість розказав. Тепер струмок такий, аж світить дно, Будинки обіч – назвисько одно. Нема сентиментальності в мені, Ані жалю по тім струмку й стіні, Та кіт, що вмів людині так служить, Нехай героєм пісні буде жить. З провулка, ніби з сутінку печер, В країну рідну я дивлюсь тепер. І вам, собаки, вартові границь, Вам коні, бистролетніші за птиць, Тундр олені, глитателі снігів, Верблюди закаспійських берегів, – Не жартома кажу я й не на сміх, – Спасибі щире вам від нас усіх За простоту, за скромність, за труди, За вміння добре працювать завжди. Я хочу, звірі рідної землі, Щоб ви жили в пошані, а не в злі, Щоб шанували так вас за діла, На котрі ваша доблесть навела, Як місто це за хист і простоту Складає шану батраку-коту.
|