|
Під ці гомінкі старі крони, Під неба британського схмарену вись Народи Дунаю, і Рони, І Рейна, і Ебро зійшлись. І от вже брязкоче речисто В солдатській розмірності кроків тяжких Німецького табору виступ, Багаття на землях чужих. Іспанська загониста доблесть Засяла, як пломінь рудавий орла; Якась ненасмілена область В чабанському вальсі пливла. Війнуло з студених фіордів, Гриміло журбою угорських рівнин, Майнули і скромність, і гордість І мирно пішли на спочин. Аж раптом прикрасився вечір – В народів барвистім принишклім кружку Радянська снага молодеча Ідо по англійськім лужку. І танець – не знати що коїть, І в ритмі – винищувача точний зліт, І годі вже, край супокою, І серце – безмежне, як світ. Аж серця замало, хоч вийми, І рине повітря з усіх нічних жил Для цих от летючих обіймів, Для цих от розгорнутих крил. В них сила, і міць, і підпори Душі найбагатших одвертих глибин, І шир, що за степ неозорий Був більший, просторіший він. І небо от-от вже зірниці Розчахнуть, і зоряно – поміч не клич! – Посиплеться в прірву криниці Англійська здивована ніч. Глядач з пишних заростів парку Був начебто вирваний кличем дзвінким – І вгору полинув він шпарко З потоком оцим висхідним. І вже він нічого не вдіє – Ширяє, як в леті, в хлоп’ячому сні, Лиш бачить, що він молодіє, Пірнаючи в тій глибині. Аж от уже все, як раніше, Лише в океані прадавніх листків Дерева відчай ще колише Під градом захоплених слів. Зірватися б їм, і рвонутись, І ринутись – ніг і душі не жалій! – Розмаєм стрімким революції Шуміти по Англії всій.
|