|
Не снігом тим глибоким, Що шир навкруг простер, Не вигадки наскоками Я захопивсь тепер, – Я віршів всім наснаженням Занурився б в життя! Замисливсь вірш мій, вражений, Над віршовим буттям. У ночі чорні й грозяні, Крізь тьму нічних годин, Світінням літер фосфорних Хотів блищати він. Та ось в пориві пильному, В рядка ранковій млі Німецького підпільника Я бачу віддалі. Ходою неквапливою Іде; спинив ходу, Почувши, як виспівує Звичайний птах в саду. Згадав він, як розлючено Тюрми гнітить стіна, Як мисль про втому й змучення Він одкидав сповна, – Він думав незбентежено, По-дружньому сливе, Що лип оцих мереживо Його переживе. Вони свободи іменем Клянуться, як і він, Що теж на подвиг виміняв Життя свойого плин. І тільки треба витримать, Непевності зректись, Хоч підступами хитрими Пастки таяться скрізь. В цій зустрічі удосвіта – Мій вірше, ти затям! – Жила вся сила досвіду І вся снага життя. Змалюй, як гнеться в інеї Галуззя лип старих І пісеньки пташиної Тоненький блиск на них. Змалюй, як вранці стежкою Йде юний чоловік, Який життю прийдешньому Служить себе прирік. Отож змалюй по совісті Світання, спів, гаї. Це все – початок повісті, Життя – творець її.
|