|
Заблукавши за Гомбори, за Телава мури древні, Трапив я вночі на свято в аллавердській стороні. Чихиртмою, димом ватрищ пахнули жаркі харчевні Над наляканим стогнанням смутнолицих баранів. Люди плямкали, співали, мліли в кахетинській втомі, З галасом хевсурським грали під наметами в кущах. Мчали вершники, піднісши тички з віхтями соломи, Що палала, освітивши всі сучки нам на тичках. Брів я, вбравшись в кров овечу і ступаючи по шкурах. І неясне хвилювання стало ширитись в мені. Піднесло мене гудіння, й попливло в гудіннях хмурих Моє тіло, наче риба, приголомшена вві сні. Вже немає супокою в огнищах, що тхнуть металом, Ні в наметах божевільних, ні в ударах чорних ніг, Це старий брунатний бубон клекотів, пойнятий шалом, Волоком бурхливим бурю витягав він, скільки міг. І я впав до цього бубна, що, як владар, бучно виплив, Я забув про інші ночі, димних дум в’ючи ряди, І руками дер я м’ясо, з рога пив, співав захрипло, Не подібний був до себе, сівши поруч тамади. Як горянин в шапці чорній, Наче мій лишився дім Десь у пущі першотворній, Десь в чагарнику густім. Я пройшов крізь клапті піни, Лісу згарище старе. Бубон в ці нічні години Пам’ять в мене відбере, Щоб забув я всі потоки, Всі путі, всі ночі й дні. Лиш огнем зігріті щоки Щоб ввижалися мені; Щоб я плечі від напруги Між камінних брил скрутив; Щоб до ночі, як до друга, Я по-людськи говорив Про оту, що тут сиділа, Біля нас, не віддалік, Але не пила й не їла І не глянула в мій бік. Раптом темрява зродила люду дивного гурток, Просто лячно виглядав він між святкової орди: Все в людей цих – особливе, навіть голос, навіть крок, Наче забрели рибалки в край, де не було води. То сліпі музики разом піднесли смички увись І заграли, заспівали, роззявляючи роти, Наче враз із трав зелених цвіркуни жорсткі звелись. Я читав на їхніх лицях знак турботи й тяготи. Ось усі сліпі музики затягли тоненький спів, І людей цих ніс, як повідь, ночі темний круговид. Та пройшов, мов зрячий, бубон крізь мелодію сліпців. Я побачив: на шоломі зірка залишила слід – На злинялому шоломі в одного із тих музик. Він сидів од нас найдалі, пояс торгаючи свій. На шолом його подертий задивившись звіддалік, Неподібний сам до себе, підхопився я мерщій, – Начебто я партизанив В алазанській стороні, Нині ж заново поглянув На цей край, близький мені, І побачив, як по плаю, Між крижаних скель і прірв, В аллавердську ніч безкраю Вірні друзі сходять з гір. За хевсурськими биками Пшавські коні йдуть міцні, З Алазані рибаками Гір мисливці – у рідні. Наче я ішов тим шляхом, Щоб побачить, як шолом, Ставши войовничим птахом, Щастя ніс усім кругом. Ставши накриттям сліпого В алазанській стороні, Нині він і дружньо, й строго Розповідь веде мені. Розвиднялося. Галява відгриміла і погасла, Сивий світ підводивсь хмуро, бубон на світанку вмер. Запах полину і поту, вилитого в присок масла, Птиці крик – і кінський повід кору на деревах здер. Оголилися верхівлі, наче несли їх на блюді, Хмарами ледь-ледь прикривши від наїжджених гостей, А під бурками на лузі непробудно спали люди, Як горіхи, збиті вітром, що попадали у глей. Трохи нижче, в бік Телава, спочивали коні, впавши, Присок спав, згорнувшись синню, спали гарби і шатри, Буйволи спокійно спали, наче зроблені із замші, Як цяцьки дітей тутешніх для простісінької гри. Заблукавши за Гомбори, за Телава мури давні, Я уздрів нічну пишноту аллавердської землі. Крапала холодна мжичка, спали лиця друзів славні, Сріблом та старою черню ледь полискуючи в млі. Враз надибав барана я – синьощокий і кульгавий, В реп’яхи жорстокі вбравшись, терся боком він брудним Об покинуту попону, об кущі, об камінь ржавий, І світанку гостре лезо вже підносилось над ним.
|