|
Котяться зорі, алмаз на алмаз, В гаях кипарисових вітер замовк. Гвинтівка, підсумок, та протигаз, І хліба – шматок на трьох. Наче вигаптуваний потік, Туман сповив виноградний сад. Ночей не спимо ми четвертий рік, Нас голод терзав, і вогонь нас пік, Та служить наказу солдат. «Для червоних бригад – Вся в лабетах земля...» ...Захлинувся багнет, зломився приклад, На шиї свистить петля... За море б’ємося, за сяйво зір, Кожен крок – наш і не наш, Вовкодави крилаті накинулись з гір, Живими мостами мостять Сиваш! Та, перше ніж впасти, вбитий солдат Робить ще крок вперед. Сьогодні тут влада не куль, не гранат І наш не хитнеться багнет. За нами ж бо діти сліпі, без ніг, Діти гіркої біди, За нами міста на уламках доріг, Де ні хліба, ні вогню, ні води. За горами ж і сонце, й спочинок, і рай, Нехай це міраж – все одно! Коли тисячі вигукнуть слово: «Віддай!» – Сильніше за бурю воно. І от, коли місяць за хмари забіг, Сховавшись за хмарне тло, По гнутих багнетах, від крові рудих, Сонце до нас зійшло. Дельфіни гуляли у млі, Чайок кигикав хор, І довгі запінені кораблі Повертали уже на Босфор. Ми лягли під дерева, під скелі, в траву, І сон торкнувся повік – Уперше не в крові і не наяву, Уперше за четвертий рік... Нам снилось – сто літ проживи лишень, Такого не вгледиш ти! Та про це не можна ні скласти пісень, Пі просто розповісти!
|