|
Лікті різали вітер, майнув переліг. Чоловік ледь добіг, почорнів, ліг. Ліг до вогню, прохрипів: «Коня!» Для відпочинку немає дня. А кінь ударив, закусив мундштук. Чотири копита і пара рук. Озеро – в озеро, шляху стяга. Небо зігнулося, як дуга. Мов телеграма, летить земля. Дзвонять дзвоном лунким поля. Не птах і не маятник – серце коня, За кілька годин воно хід зупиня. Два кроки – стрибок, і кінь поник. Один прийшов на вокзал чоловік. Він дихав, як міх, раз у раз. Вокзал сказав йому: «Гаразд». «Гаразд», – прошумів йому паротяг І синій пакет повіз по путях. На північ він пакет, хитаючись, віз. Тільки цокіт коліс, тільки цокіт коліс. Верст сімдесят вже проїхав лист, На сімдесят третій – над річкою міст. Динаміт і бікфордів шнур – це брати, І вагон за вагоном летять з висоти. Капуста і соняшник, будка й штахет, Комендант простий, і простий пакет. А льотчик упертий, ще й випив юнак, І зеленою кров’ю впивсь літак. Ударило в небо чотири крила. Імла захиталась, імла попливла. Ні прожектора, ні зірок, Ні шелесту поля, ні шуму річок. З плечей уже звалюється голова. Тула майнула – пливе Москва. Але заснуло кермо на льоту, Проспало кермо висоти висоту. Назустріч порвисто мчить земля. Біжать, мов спутані, люди здаля. Сказав – набилась в рот пилюга: «Спочатку пакет, тоді нога». Пустка в Москві, кругом тишина, Місто прокидатися почина, І Кремль іще спить в ранковій млі, Та люди ніколи не сплять в Кремлі. Грязюка і кров на пакеті лежить. І чоловік розірвав його вмить. Глянув і руку обтер об мундир, Зім’яв і відкинув набік папір. «На тридцять хвилин запізнився лист. Не треба – вже знаю його я зміст».
|