|
Коли воно пішло, не повернувшись вдень, – Велике і жорстоке те світило, Забувши блиск його, в садочку в той же день Я соняшник квітучий посадила. «Світи, світи всі дні! – сказала я йому, – Ти сонечко моє! Зігріта, як планета, Знов зацвіте в мені та, що пішла в пітьму, Душа і вільного, і гордого поета!» Ми жебраки – для нас навряд чи буде день! Ми горді – то ж для нас навряд чи уповання! І якщо чорна тінь над нами встала вдень – Ми сміхом всі свої заглушимо волання!
|