|
У застиглій лазуровій висі Чорний бусол зробив собі дім, – На останній солом’яній стрісі, І сумує у нім, чорний бусол. Незабаром покине він стріху, Ту, що мохом давно поросла, Під якою так мило і тихо Ми в дитинстві жили, край села. Чорний бусол... Із снів виринає, Мов пташиних пісень передзвін... Сиве коло ту стріху вінчає, І на колесі дивному – він. Вік двадцятий у безвість відлине, Та залишиться згадкою тінь – Чорний бусол не кине людини, Не покине побілених стін. Вік двадцятий у безвість відлине. Та залишиться поміж людьми Чорний бусол, його і людину Не лякають ракетні громи. У застиглій лазуровій висі Чорний бусол зробив собі дім. На останній солом’яній стрісі, І сумує у нім, і сумує у нім На останній солом’яній стрісі.
|