|
Дарує море скелям свій вокал, Як груди, пру́жну греблю тисне страсно; Розчісуючи водоростей пасма, Б’є слиною в береговий оскал. Як жоден чолов’яга не стискав, Плекає сушу – стомлену ундину, Цілує, відкидається на спину Весільним валом спінює бокал. За те, що жадібну руйнує тушу На мокру від цілунків душу-сушу – Від нього ждуть дівки з морських осель – Допоки б’є по гравію копитом Й чекає недогадливий осел – Останніх ласк своїм серцям розбитим.
|